Фах військового хірурга в медичній царині завжди був на особливому рахунку. Нині, коли від майстерності, знань і навичок медиків цієї спеціальності залежить життя не лише людей цивільних, а й тих багатьох, хто боронить незалежність України, значимість хірурга, який поєднує наукову діяльність з практичною роботою воєнного часу, – важко переоцінити. А надто, якщо за його плечима досягнення, які, напевно, вмістилися б не в одне звичайне життя.
Ігор Анатолійович Лурін – відомий військовий медик, хірург, учений, практик. Він – перший з 1991 року та єдиний натепер генерал-майор медичної служби й одночасно академік Національної академії медичних наук України. З 2021-го – віце-президент Національної академії медичних наук України. Доктор медичних наук, професор. Список його нагород і наукових праць поміститься не на одному аркуші паперу.
Сьогодні розмовляємо з Ігорем Анатолійовичем – неординарною особистістю, науковцем, який, як сам зізнався, має особливі почуття до Тернополя та Тернопільського національного медичного університету ім. Івана Горбачевського.
– Це так, – каже Ігор Анатолійович. – Саме це місто та навчальний заклад – з особливою атмосферою. Завжди приємно сюди повертатися, бо зустрічаю чудових людей, лікарів не лише за фахом, а й за покликанням, талановитих науковців. А це в нашій професії дуже важливо.
– Ви й самі з родини військового лікаря…
– Так. Мої батьки навчалися у Вінниці в медичному інституті. Я гордий цим, бо на той час, як і тепер, Вінницький та Тернопільський медичні виші користувалися та користуються величезним авторитетом у підготовці медичних кадрів. Ми з батьком кілька років тому у Вінниці підходили до будівлі другого пологового, де я з’явився на світ. Тоді батькам сказали, що в них народився «голова колгоспу» – так голосно я кричав. Теплими були спогади…
– Але медичній справі навчалися не у Вінниці?
– З огляду на те, що мій батько пов’язав власне життя з військовою медициною, нашій родині доводилося жити в різних містах. Мій батько, як і я, генерал-майор медичної служби. Це – єдиний випадок у нашій країні, де в одній родині два генерали медичної служби.
Коли 1991-го Україна стала незалежною, батько був головним хірургом Сибірського військового округу. Попри успішну кар’єру там, він вирішив повернутися в Україну. Я на той час навчався на військово-медичному факультеті при Сибірському медичному університеті. 1993-го закінчив його з відзнакою й одразу подав рапорт про переведення в Україну.
Тоді багато хто мене не розумів. Мовляв, такі перспективи відкривалися переді мною, а я їхав у невідомість. Але мій вибір не був випадковим. Любов до своєї землі закладається в нас з дитинства. Мої бабуся та дідусь, у яких я гостював чи не кожне літо, ще за радянських часів прищепили це почуття й мені. Серед численних переїздів родини була в моєму житті також школа у селищі Верхнячка, що на Черкащині. Тут навчався свого часу й мій батько. Цей період життя в українському середовищі неоціненний. Додайте до цього те, що моя родина дуже поважала й поважає українські традиції. Оце все й сформувало мій світогляд. Коли ми переїхали в Україну, моя бабуся із задоволенням сказала: «Ви повернулися туди, де зарита ваша пуповина». Тож для мене рішення повернутися в Україну було природним.
– Упродовж шести років від початку російсько-української війни ви керували департаментом з охорони здоров’я та соціальної політики в Адміністрації Президента України, були радником міністра оборони, тож бачили ситуацію у галузі військової медицини ізсередини. З якими проблемами довелося стикатися, як оцінюєте рівень військової медицини нині?
– До 2014 року ситуація в наших військах була сумною. Тоді військові медики були одними з небагатьох, готових одразу їхати на фронт і надавати допомогу бійцям. Звичайно, були організаційні, кадрові проблеми, які розв’язували. Фактично ми будували нову систему лікувально-евакуаційних заходів. Нині вона вже приведена до сучасних світових стандартів. Ефективність військової медицини вираховується насамперед кількістю тих бійців, яких лікарі повертають у стрій. Завдяки героїзму військових медиків, методикам, які вони розробили, удосконаленню організації в наданні допомогти пораненим ця цифра сягає понад 90 відсотків. Зведена до мінімуму смертність поранених – результат кооперації військової та цивільної медицини.
Кілька років тому Національна академія медичних наук України разом з військовими й цивільними медиками започаткувала проєкт узагальнення бойового досвіду медичного забезпечення Збройних сил АТО/ООС. Уже маємо десять видань, де зібраний унікальний досвід, проаналізовані невдачі 2014-го. Це – безцінна робота, бо «написана» кров’ю наших захисників. Як не прикро, що саме за таких обставин. Але війна згуртувала хірургічну спільноту. Люди, які бачили смерть, ховали товаришів, дивляться по-іншому на проблематику в медицині та працюють на результат. Це – золотий фонд нашої медицини.
– Ігорю Анатолійовичу, Ви – автор понад 260 наукових праць. Є серед них і написані у співпраці з провідними науковцями Тернопільського національного медичного університету. Як працювалося з нашими науковцями, що скажете про науковий потенціал ТНМУ?
– Університет – це не лише науковці, викладачі, а й студенти. Коли я служив головним хірургом Міністерства оборони України, працював з випускниками різних медичних вишів. Уже тоді звернув увагу на дуже серйозну високоякісну підготовку лікарів Тернопільського національного медичного університету. Випускники інших вишів могли швиденько виконати роботу, не звертаючи особливої уваги на певні важливі деталі. Випускники ж Тернопільського медичного добиралися до суті питання, враховували найменшу дрібницю в обстеженні та лікуванні хворого. І такий підхід забезпечував успіх.
Одним з моїх учителів був нині покійний академік НАН, НАМН України Петро Дмитрович Фомін. Він дуже цінував високопрофесійний колектив Тернопільського національного медичного університету й передав це мені. Михайло Михайлович Корда, Степан Йосипович Запорожан, Ігор Якович Дзюбановський, Михайло Антонович Андрейчин, Арсен Арсенович Гудима. Спілкуватися з такими високоосвіченими, щирими, цікавими людьми – неоціненний подарунок долі. Останній раз був у Тернополі торік під час посвяти майбутніх медиків у студенти. Нічого не потрібно було знати про університет, а лише побути в тій атмосфері, почути, що кажуть майбутні лікарі та їхні батьки про навчальний заклад, викладачів, і зрозумієш, що це – одна із сучасних Мек медичної науки. Перефразовуючи відому пісню, хотілося тоді сказати: «Як тебе не любити, тернопільський мед?».
– Оскільки нині працюєте в царині фундаментальної науки, які проводите актуальні дослідження?
– Тепер займаюся головно фундаментальними дослідженнями з вивчення раньової балістики та морфології вогнепальної рани. Вже практично готова до видання праця, що стосується їх моделювання. В роботі розкрито чимало цікавих нових моментів.
Один з моїх учителів по життю – президент Національної академії медичних наук України, академік Віталій Іванович Цимбалюк, який, до речі, теж закінчив Тернопільський медичний – підтримав думку про створення науково-дослідницької групи при президії керованої ним академії з фундаментального вивчення вогнепальної рани та раньової балістики, в якій братимуть участь хіміки, фізики, математики, балістики, судмедексперти та інші фахівці. Адже розуміємо, що лише в поєднанні знань з усіх цих напрямків зможемо зрушити з місця всі усталені догми з цієї проблематики. Це допоможе в ефективній діагностиці та лікуванні поранених. Читачам вашого видання пропонуємо доєднатися до цієї роботи.
– Ви працюєте над непростими питаннями, тож і нервове навантаження неабияке. Що найбільше розслабляє?
– Кожен день, коли повертаюся додому, на мене чекає моя родина. Доросла донька вже живе окремо, а ми з дружиною виховуємо двох синів – один у четвертому, а другий – у шостому класі. Спілкування з ними – мій найбільший релакс. Наприклад, у День єднання середній син показав мені відео, як вони в школі у вишиванках співали Державний Гімн України, як він тримав при цьому руку на серці. Це було дуже зворушливо. Я зрозумів, що мої розповіді дітям про Державний Гімн, Прапор не минули даремно. Вони тепер відчувають себе маленькими громадянами своєї держави.
– Якось Ви сказали, що не важливо, скільки років прожила людина, а важливо, скільки вона зробила добрих справ у своєму житті.
– Я все своє свідоме життя дотримуюся такої думки. Пригадую спілкування з легендарним академіком Борисом Євгеновичем Патоном. Він був унікальною людиною й разом з тим – простою у спілкуванні. До останнього трудився на користь держави.
Не можна, досягнувши певних вершин у будь-якій галузі, заспокоюватися та спочивати на лаврах успіху. Якщо постійно палаєш бажанням (і це – без пафосу) робити корисні справи для суспільства, тоді живеш сповна. Підтримую думку про те, що патріоти України – люди, які на своїй ділянці роботи приносять користь нашій країні, якою б ця робота не була. Адже життя – не означає дихати, а означає – діяти!
Лілія ЛУКАШ